Михайло Скоп: “Ікони я малюю швидко, не можу повільно”

10/09/2012 | | Прокоментуй!

Михайло Скоп

Богомаз. Народився і живе у Львові. Столяр-різьбяр другого розряду. Учасник творчого об’єднання “Кактус”.
Виставлявся у Львівській картинній галереї, на виставках у Києві, Любліні. Співає і грає в фолк-рок гурті “13 запис”. Пише тексти пісень і якусь книжку. У 19 років намалював сотню ікон.

___________________

Якби сім’я моя не крутилася в цій художній науці - я би все одно пішов у художньому напрямку. У математиці, фізиці я слабий, а мистецька діяльність мені близька. Без нематеріального себе не уявляю.

Батьки іконознавці, тож у хаті купа книжок. Малому було часом цікаво якогось святого перемалювати. Як підріс, то малював потроху пейзажі. Років 4 тому, за рік до поступлення в Труша (коледж. - ред.), я знову відкрив для себе ікону. Батько прийшов і сказав: “Намалюй якийсь образ. Покажи”. Я зробив. Але батьки мене не схиляли. Казали робити, що хочу.

Реставрація - то не моє. Місць у цій сфері мало, на них претендують багато людей. Мені потрібна швидша праця. Ікони я малюю швидко, не можу повільно. Найшвидша - якось була готова дошка, і я фарбовий шар розклав за 4 години. Якщо робота не йде, може назавжди зупинитися. Маю такі кілька робіт. Одна “Собор Архистратига Михаїла”: її я малював роки два тому і кілька разів пробував завершити. Зрозумівши, що не закінчу її ніколи, повністю закрив фарбою. І намалював наново, за день.

Мене надихають українські майстри 17 століття епохи маньєризму - Іван Руткович, Йов Кондзелевич, а також і давніші митці та техніки. Мій батько працює у схожій стилістиці. Це український іконопис 16-17 століття. Для нього найважливіше не так дотримання іконописних уставів, а “малювання серцем”.

Одним зі стилів, які використовую, є інтернаціональна ґотика. Була вона розповсюджена як в Італії та Німеччині 13- 14 століттях, так і в Україні аж до 15 століття. Лик Богородиці, виконаної у цьому стилі - бідий і витягнутий. В неї трошки неприродні риси обличчя. В середньовіччі був стереотип, що коли людина бліда і витягнута, з рівним носом, трохи по-східному скосі очі — отже, вона виражає благородство, чистоту.

Моя робота “Вознесіння” є цілком площинна, і позбавлена будь-якого реалістичного мислення. Апостоли по сторонах маленькі, а Богородиця серед них - велика. Це якнайпряміше трактування важливості і святості кожного: Богородиця — найсвятіша серед тих, хто стоять під небом. А Христос, що підноситься до небес — ще більший. Його тримають ангели, підносячи його в Славі — сапфірній веселці навколо його постаті. Сьогодні цей ореол називають аурою.

1

Сюжет Вознесіння, де по боках апостоли, посередині Богородиця, а зверху Ісус - це є звичайна схема ще з середньовіччя. Але питання завжди в тому, як їх подати, як розставити, які емоції на лицях і так далі. В цьому і є моя задача.

На цій роботі Богородиця Дороговказниця є елемент різьби. Я робив ковчег, як візантійські і інші майстри - не прибивали рамочку навколо роботи як тепер, а вирізали в дошці заглиблення, не зачіпаючи деревини по краях. Це давало ефект об’єму. Якщо приглянутися, то інколи зображення святого трохи виходить із ковчегу - це як натяк на те, що святий тут знаходиться з нами. Що він не належить формі, а виходить за неї.

Православна і католицька церква не дуже спілкувалися. Якби Володимир Великий прийняв католицизм, ми б не мали контактів із Візантією. Мистецтво йшло би з заходу, як і було пізніше в Галицько-Волинському князівстві і потім. Тому саме наше мистецтво є тим неповторним прикладом поєднання західого і східоного середньовічного живопису.

В типовій російській іконі лики зеленуваті, сумні і строгі. Для царського двору в Києві це було б не прийнятно. Потрібна була вишуканість, велич

А стрільчаті форми деяких моїх робіт - то якраз ґотика. В нас в Галичині такі були в середньовіччі. Ми були частиною Речі Посполитої і Литовського Князіства. А отже, українське мистецтво творилося в контексті європейського. В нас так само був як Романський стиль, так і ґотика й ренесанс. Щоправда з деяким запізненням.

У Софію Київську одинадцятого століття князі замовляли найдорожчі на той час вишукані ікони. А на півночі від нас Новгород, Рязань були провінцією. Тамтешні князі не могли замовляти найдорожчих майстрів. Дешевшою була сербська ікона. В типовій російській іконі - яку прийнято вважати візантійською - лики зеленуваті, сумні і строгі. Для царського двору в Києві це було б не прийнятно. Потрібна була вишуканість, велич. Найдавніші розписи Софії Київської були виконані саме в такому найдовершенішому стилі. Саме ж поняття “Візантійський стиль” - початково хибне і не точне. Бо ж цілком природньо, що стилістика змінюється з покоління в покоління, а Візантійська імперія протривала більше тисячі років.

У художніх навчальних закладах за приклад для наслідування використовують саме російський іконопис. А я беру в основу українську - теплішу ікону. Наші іконописці завжди тепліше, ближче ставилися до роботи. Не дотримувалися думки, що ікону треба строго перемалювати один до одного, як це прижилося в російській іконі. Робили схоже, але інакше. В нас менталітет інший. Людські стосунки теплі. Чіткі накази, як десь в Німеччині, до українців не приживаються. Ми прийшли на роботу, трошки зробили, трошки відпочили. Це і наш мінус, але теплота менталітету. В селі порядні хати біленькі або жінками розписані. Українська національна Богородиця - добра, світиться з середини. А в російському найчастіше вона сумна і строга. В цьому погляд народів на релігію і на життя.

У художніх навчальних закладах за приклад для наслідування використовують саме російський іконопис. А я беру в основу українську - теплішу ікону

Деякі мої роботи схожі на середньовічні. Богородиця з трояндами - типова українська ікона. Приблизно у 19 і на початку 20 століттях народні майстри часто малювали святих, оточених квітковим орнаментом.

Попри поширений стереотип, європейська ґотика є стилем світлим і позитивним. На моїй роботі “Зустріч Якима і Анни” нічого похмурого не знайдете. Ґотична архітектура теж не сувора, не насуплена. Порівняйте з важким романським храмом — з їх монументальними стінами і осадкуватими вежами. Саму ґотику з тринадцятого століття до Європи привезли Хрестоносці, що мали в Єрусалимі культурний обмін із арабами. Навіть величні храми цього стилю не виглядають важкими — вони наче підносяться до небес стрільчатими вежами. Але з часом їх стіни потемніли і стали асоціюватись із вигаданою похмурістю середньовіччя.

1

Львівська ґотична архітектура згоріла, залишились лише фрагменти. На розі вулиці Руської, де банк, склепінчасті кусочки на фасаді. Багато ґотичного Львова під землею - лишилося те, що не згоріло. Церква Єлизавети на Привокзальній, яку зразу видно з вокзалу - це неоґотика. Має і романські риси, і ґотичні. У 19 столітті багаті магнати хотіли романтизму, було їм цікаво робити щось під середньовіччя, уявляти себе панами. Такі і збудували. Якщо це порівняти з середньовічним ґотичний храмом - зразу видна різниця.

В Батурині є каплиця Святого Тарасія на тому місці, де гріб із тілом Шевченка зупиняли на шляху до Канева. Там висить моя робота “Свята Катерина”, а також батькова “Тарасія” і братова - “Григорія”. Ще одна моя “Свята Катерина” - в львівській церкві Богородиці Захисниці України на Знесінні. Також я намалював образ “Зустріч Якима і Анни” для жіночого монастиря святої Анни у Львові. Разом з мамою я робив оклад для чудотворного образу Богородиці з Дитятком у церкві святої Параскеви П’ятниці у Львові.

Особливо приємно, коли роботи купують іноземні туристи, відвозячи частинку нашого тепла до себе

Продаються здебільшого невеликі “хатні” ікони, або зовсім мініатюрні, висотою до 10 см. Таких я незліченну кількість роздарував. Особливо приємно, коли роботи купують іноземні туристи, відвозячи частинку нашого тепла до себе. Напиклад, робота “Христос у Славі” знаходиться в США, кілька ікон у Польщі, Росії. Ціна на такі роботи коливається в районі кількасот гривень.

В церквах тепер вішають що завгодно, навіть фотографії робіт.

Із моїх знайомих однолітків у Львові лише двоє-троє інколи займаються іконописом.

Першу персональну виставку я провів у червні цього року в приміщенні львівського Марійського товариства. Його керівниці - дисидентці Стефі Шабатурі - показав з телефону свої роботи, і вона дала згоду. Пощастило мені, що там два зали. В нижньому розмістив “темну” частину своєї творчості. Де не так вже й багато життєрадісного. Щось підсвідоме. Картин 15 у мене - не сакральні. Але все одно там присутні елементи містицизму, божества, історії. Від себе втекти не можу, бо я — християнин і великою мірою містик. Оцей козак — мовби несакральна ікона. В ньому - образ героя, визволителя. Тут приклад українського ідеалу: сам він зі броєю гордо стоїть на своїй землі, із ним дружина, і джура, який йому люльку заправляє — як символ наступного покоління. Скраю ворог оточений козаками, прив’язаний до дуба. Десь зверху — храм, як символ духовності. І сонце, що сяє над усім.

1

З сучасних українських художників мені подобається Орест Криворучко. Масштабні роботи. А взагалі, Україна ще дуже відрізана від європейського і світового сприйняття мистецтва. Так як не було в Радянському Союзі американських фільмів, а потім вони на нас впали, і стали враз усі дивитися, “вау, як круто”, хоча для решти світу то була звична річ, так і в галереї Пінчука виставляються привозні провокативні художники, інсталяції - і для нас це нове й дуже круте, а в них - це так само, як і звичайний живопис. Вони то перетравили, а ми тільки жуємо. На Заході на рівні з цим усім цінується і класика - і все в одному великому котловані, а в нас художники до абстракції не готові, соромляться. Я сам не маю ніякого досвіду й уявлення, як робити інсталяцію. Міг би керуватися серцем і просто щось розкидати, розставити, за своїми символами, але нічого б особливого не вдалося, бо якщо з малюванням - маю зелене поняття, що малювали в середньовіччі, то щоби влитися в сучасний процес, бракує контексту. От, британець Бенксі міліціонера зі смайликом намалював. Смайл - цілковитий символ інтернет-культури і західної культури загалом. А якби ми на нашого міліціонера почепили вуса чи ще щось суто наше - ніби і правильно вийде, мовляв, поставили свою ознаку, але це було б дуже неакуратне копіювання. Символи змінили, а комбінацію взяли ту саму. Так само знову малювати качечку, як малювали 100 років тому - це теж ідейний плагіат, який я зневажаю.

В мистецтві, як я розумію завдяки сучасним художникам, зокрема і представникам вуличного мистецтва, головне не засіб - фарбами чи інсталяцією - а ідея. Технічне виконання - на другому місці. Картини того Бенксі захопили людей провокацією. Якби він себе розсекретив - до нього б на мільйони доларів претензій поліція висловила за пошкодження фасадів. Хуліган. У фільмі “Вихід через сувенірну крамницю” чоловік себе називає Бенксі, але можна хіба що вірити на слово. Деякі роботи його вирізають зі стін.

Чітких матеріальних ідей, таких як мати машину чи бути мільйонером - не маю. Мої мрії пов’язані з живописом, музикою, літературою. Я є фронтменом молодого колективу “Тринадцятий запис”. Починаємо записуватися. Співаю, граю на сопілці та колісній лірі. Пишу прозу та поезію, зокрема - слова до пісень.

Розмовляв Северин НАЛИВАЙКО
Фото: Ігор Хомич

Також варто прочитати:

Залишити коментар