Наталя Іваничук: «Я настільки поринаю у текст, що вже важко повертаюся до усвідомлення, що це не моє писання»

07/05/2012 | | Прокоментуй!

Post image for Наталя Іваничук: «Я настільки поринаю у текст, що вже важко повертаюся до усвідомлення, що це не моє писання»

Наталя Іваничук – перекладач з норвезької, шведської, німецької мов, член Національно спілки письменників України, викладач Львівського національного університету ім.Івана Франка, засновниця Центру країн північної Європи (Nordic Center) при цьому ж університеті, корінна львів’янка та надзвичайно цікава співрозмовниця.
Авторка перекладів більше двох десятків скандинавських романів. Саме її очима український читач познайомився з бестселерами Юстейна Ґордера. В інтерв’ю розповідає про особливості «перекладацької кухні» та нетипового норвезького автора.

___________________

- Ви німецький філолог, але перекладаєте з норвезької і шведської. Як так сталося? Чим вас захопили саме скандинавські мови?
Сталося випадково… На другому курсі до рук потрапив самовчитель норвезької, і я самотужки вивчила цю мову, потім додалася шведська і данська. Ще раніше, в старших класах школи, я зачитувалася Гамсуном і Весосом. Все докупи посприяло такому вибору. Перекладаю і з німецької, але найбільше люблю скандинавські мови і Скандинавію загалом. Найперше захопила Скандинавія, а вже потім мови.

- Що потрібно філологу, щоб стати перекладачем? І чи обов’язково бути філологом?
Щоб стати перекладачем, філологові потрібне знання мов, але насамперед рідної. Вважати, ніби рідну знаєш «по замовчанню» - великий самообман. Її треба вчити постійно, усе життя. Ще перекладач повинен мати дуже широкий діапазон знань, бо різні реалії трапляються у різних книжках. Якось довелося навіть розбиратися в азах квантової фізики.
Як на мене, філологом бути не конче. Але дедалі більше зустрічаю перекладачів і письменників, які, маючи зовсім не філологічний фах, вирішили одержати другу освіту, філологічну.

-Чи доводилося перекладати нецікаві вам тексти?
Траплялося, але, на щастя, дуже рідко. Здебільшого це були нехудожні тексти. Досі мені щастило, я переважно мала право вибору книжки для перекладу, а якщо вибирала сама, то вона не могла бути нецікавою. Перекладати нецікавий текст – справжня мука.

Норвезька література, та й скандинавська загалом, відрізняється від решти світової літератури: духом, світоглядом і світосприяняттям авторів

- Чим, на вашу думку, спричинена цікавість видавців останніми роками саме до норвезької літератури?
Норвезька література, та й скандинавська загалом, відрізняється від решти світової літератури: духом, світоглядом і світосприяняттям авторів, навіть манерою письма, а це – цікаво. Крім того, останніми роками спостерігається справжній бум у літературному світі Норвегії, масово з’являються нові імена, серед них трапляються дуже навіть цікаві. Одне «але»: там прослідковується тенденція до писання «грубих» книжок – повертаються родинні саги. Читати цікаво, перекладати цікаво, а от видавати видавцям не дуже цікаво – через великі обсяги, які означають надзвичайно високу ціну.

- Чим Юстейн Ґордер, п’ять романів якого ви переклали українською, виділяється серед інших норвезьких письменників? З ким би ви його порівняли з українських авторів?
Він виділився з-поміж інших «Світом Софії». Так до нього в Норвегії ніхто не писав: незвична композиція – переплітання кількох ліній оповіді, накладання різних епох; освоєння нового різновиду епістолярного жанру – роман в е-мейлах. Але зараз Ґордером цікавляться менше, він дедалі рідше видає нові твори, а в тих нових надто багато самоповторювання. У сучасному письменницькому середовищі вже з’явилися набагато цікавіші творчі особистості.
Візуально, рухами, манерою спілкуватися найбільше нагадує мені Віктора Неборака. А ось знайти схожого українського письменника за манерою писання мені важко. Не тому, що Ґордер такий винятковий, просто йому поталанило зайняти свою, окремішню, нішу в літературі.

Перекладач творить разом з автором свій твір рідною мовою

- Чи справді перекладача можна вважати співавтором твору, який він перекладає?
Беззаперечно. Переклад художнього твору не є пасивним «переписуванням» авторського тексту рідною мовою, інакше буквалізм зруйнував би увесь чар поринання у життя героїв книжки. Переклад має бути адекватним, але не буквальним. Перекладач творить разом з автором свій твір рідною мовою.

- Якщо перекладач поєднує 2 ролі: читача та автора (співавтора), то як вони поєднуються?

Важко поєднуються. Я настільки поринаю у текст, що вже важко повертаюся до усвідомлення, що це не моє писання. Я вживаюся у текст. І щойно починаю перекладати, перестаю бути читачем. Читачем я є на першому етапі, коли треба визначитися з вибором твору для перекладу. Та й то, перекладач, який постійно «сидить» у мені, заважає бути просто читачем. Читаючи, я мимоволі перекладаю або уявляю, як книжка сприйматиметься у перекладі.

Кращого «любовного роману» за «Помаранчеву дівчинку» я, мабуть, і не читала

- Як відбувається ваше первинне знайомство з текстом як перекладача? Чи ви спочатку його читаєте просто як поціновувач норвезької літератури, а лише за другим разом перекладаєте?
Трапляється по-різному. Якщо я сама обираю твір, то, звичайно, спершу читаю. Якщо знаю ціну авторові, книжку якого мені замовило видавництво, то люблю перекладати «з листа», попередньо не знаючи, як розгортатимуться події. Це страшенно цікаво. Знаю багатьох перекладачів, які завжди спершу читають і навіть не один раз, а вже потім беруться до перекладу. «Світ Софії» і «Vita brevis» я читала, а ось «Помаранчеву дівчинку» і «Замок в Піренеях» відразу перекладала й в процесі роботи пізнавала твір, довідувалася, що ж буде далі.
1

- Яким ви уявляли автора текстів до знайомства з Ю. Ґордером? І яким вам видався письменник?
Я його уявляла собі більше «скандинавом», тобто стриманим, виваженим, скупим на слова в розмові й скупим на вияв емоцій у спілкуванні. А виявився він надзвичайно експресивним, запальним і… навіть крикливим. Простим у стосунках з сторонніми людьми, щирим і відкритим. До знайомства він завжди уявлявся мені батьком дітей-підлітків, який пише для своїх дітей, а там вже хай і інші діти читають. Чомусь здавалося, що такий татусь-оповідач не може страждати на «зірковість». Однак ця хвороба його не оминула, хоч і в цілком іншому вираженні – у деякій поблажливості до вдячних і захоплених читачів, мовляв, я і сам знаю, що геніальний, але ви хваліть мене, хваліть, я вже звик. Та відразу мушу зауважити, я не критикую і не осуджую, така поведінка цілком природна, людині властиво пишатися своїми досягненнями, а як пишатися без хвальби?

Познайомилися з Ю. Ґордером пізно, перекладаючи вже аж «Замок в Піренеях», п’яту за лічбою книжку

- На вашу думку, як перекладача, до якого читача апелює автор романів “Світ Софії”, “Помаранчева дівчинка”, “Vita brevis”, “Замок в Піренеях”, «У дзеркалі, у загадці» ?
До всіх людей, яких турбують ті самі проблеми, що й автора. З творів Ґордера дуже добре видно, а особливо дуже добре відчувається, що він справді переймається проблемами, котрі приписує своїм героям. Це проблеми, рефлексії, думки самого автора, живої, реальної людини, яка водила пером (чи цокотіла на клавіатурі).
А ще кращого «любовного роману» за «Помаранчеву дівчинку» я, мабуть, і не читала.
Чомусь мені видається (хоча навряд чи так само вважав Ґордер), що серед його читачів переважає жіноцтво.

- До якого читача апелюєте ви як перекладач?
Якщо мова про Ґордера, то насамперед до молоді. За читанням «своїх» ґордерівських книжок я бачу дівчаток-підлітків, дівчаток-жінок, але також дівчаток-бабусь. Чоловіків там мало. Хоча писав чоловік!

- Чи ви консультувалися з Юстейном Ґордером під час перекладу його творів?
Я познайомилися з Ю. Ґордером пізно, перекладаючи вже аж «Замок в Піренеях», п’яту за лічбою книжку. Часто запитувала в нього поради чи допомоги. Допомагав він завжди охоче й дуже розлого. З тих пояснень, більше схожих на ескізи, чи маленькі художні образки, можна було б укласти окрему книжечку!

- Який з цих романів було найважче перекладати? У чому була складність?
Найскладніше далася книжка «Vita brevis». Дуже багато невідомих або маловідомих мені реалій, які треба було шукати й обов’язково знаходити, щоб не допустити ляпів, а інтернету ще не було (у мене принаймні).

Спілкувалася Вікторія Рудич

Також варто прочитати:

Залишити коментар