Раґулі Власідзе: “Якщо театр не оживиться - буде революція. Постійна революція”

12/06/2012 | | Прокоментуй!

Раґулі Власідзе

Драматург. Народився в грузинському місті Хашурі. Закінчив спеціалізовану футбольну школу, театральний факультет Грузинського національного університету театру і кіно ім. Шота Руставелі. Працював актором Тбіліського театру сатири та комедії, режисером Грузинської державної філармонії. З 1986 до 1990 - директор Хашурського районного Будинку культури. Започаткував у цьому місті фестиваль “Лесяоба” на честь Лесі Українки, яка там жила. Відкрив 17 музичних шкіл у селах.
З початку 90-х бізнесував у Тернополі, Львові, Києві. В Берегово на Закарпатті допомагав будувати православну церкву. Налагодив звідти постачання харчів до Грузії під час Абхазької війни 1992-1994 рр. 2007 видав збірку драм “Провінційне пекло”. Дописує спектакль про українську визвольну боротьбу ХХ ст.
З нагоди Євро-2012 придумав “Народне Євро” - мандрівний фестиваль із власним уболівальницьким турніром, знаменами та культурною програмою.

___________________

- Що вас привабило і тримає в Україні?
Познайомився з нею дорогою в Угорщину 1976 року. 1989-го вона стала мені рідною. Друзі-українці, побачивши моє обличчя, коли я шукав гроші, щоб закінчити в Москві дипломну роботу, запросили до себе в Тернопіль. Відтоді лишився в Україні — з мріями і творчими справами. Тернопіль так сподобався, що я захотів зробити його фестивальним містом, кіножиття якогось додати. А думка, що Україна повинна сильніше проявляти свою творчість, мене не покидає до цих пір. Дуже талановитий народ. Україна у творчості має стати прикладом для інших пострадянських держав, але треба її підштовхнути. Не фрагментарно — дати гроші на кілька книжок та одне кіно, а всуціль. Це не банальні слова, бо це основна тема, яка мене не пускає з України — величезний неторканий духовний простір. Все головне – в ньому.

Не важливо, що я грузин. Українці, які поїхали свого часу в Канаду чи Бразилію, підняли з руїн і оживили тамтешнім людям найзапущеніші землі. Найскладніші ділянки перетворили на оази, облагородили. Це стало для тих народів визначним поштовхом, українцям завдячують. Багато українців присутні в канадських органах правління, в Аргентині, Австралії. І вишиванок не цураються, носять цей свій код зі собою. Так і я тут живу — представник іншого народу. Хочу відзвітувати перед Україною за свої справи.

Думаю над оживленням українського театру та кінематографу. Шукаю можливість залучити до цього грузинську творчу школу: працюю над тим, щоби щороку безкоштовно відправляти з України до Тбілісі 20 талановитих студентів. На державному рівні обговорювали такий обмін, але держава ненадійна — то оплачує, то ні, тому це має бути бізнес-проект. Конкурс готуємо, щоб ці діти теж були відповідальними — повертали вкладені в них гроші творчими справами. Взимку має бути відбір. Із Тбілісі маємо вже меморандум, пишемо контракт. І готуємо приймальну сторону. Зараз держава не може фінансувати весь пласт творчості, може тільки чимось допомогти. Мистецтво має бути самостійною цариною — як спорт. Футбол хіба держава фінансує? З’являються люди, які цю сферу штовхають. 20 років тому футбол був дуже занепалий.

- Футболу пощастило, що він став модною річчю. Підприємцю почесно володіти спортивним клубом, а театр вони так не люблять.
Ні, футболу не те, щоб пощастило, просто в нього ввійшли особистості. Ніхто ж не каже, що Ахметов від футболу якісь прибутки отримує, а інфраструктуру донецьку оживив. Той же Суркіс — зробив передісторію для Євро. Це видатні люди. Я їх поважаю і хочу, щоб такі особистості з’явилися у творчості, щоб провокували її. Бо коли один театр стане модним — це пожвавить інші. У світі культура більше прибуткова, ніж навіть футбол. Що, якась футбольна команда може поквитатися з Голівудом?

Аж у підлітковому віці я дізнався, що Леся Українка — українка, а не грузинка

- Але чи все так само, якщо говорити про театри? В Берліні квитки на оперу дорогі, але люди ходять, а в нас на футбол 50 грн ще дадуть, а пару сотень на виставу?
Я не згоден. Пам’ятаю українську публіку навіть, коли Грузинський національний академічний театр імені Шота Руставелі приїжджав. 5-10 років тому 200 грн — вже багато було, а не можливо було дістати квитків. Тепер балет Сухішвілі приїжджає — теж квитки дістати не можливо. Українці — з тих народів, які довго без духовної їжі не терплять. Останню копійку викладе, але сходить. Звісно, це не масово, але держава розвивається у всіх сферах. Америку не побудуємо за 20 років, навіть за 100, але треба рухатися. А я бачу, що Україна — Клондайк для творчості, тут є чому проявитися. Лесь Курбас на початку минулого сторіччя такий театр створив, який був законодавцем моди світового театру. Епоха більшовизму знищила все національне, стало складно. Тепер бракує педагогів. А молодь, яка їде в Росію по освіту, - не вертається на Батьківщину. Скрутний час у творчості не через нестачу народних талантів - просто вони розкинуті по всьому світу.

- Бачите вже відродження чи просто вірите в нього?
І те, і інше. Я ще раз хочу зазаначити, український народ без духовності, без творчості довго жити не може. Дивіться, що відбувається зараз: театри і репертуари в них ті ж, що 20 років тому, коли люди перестали ходити, а зараз народ повернувся в театр. Народ шукає творчу їжу, а театри не можуть вдовольнити потреби глядачів. Прогресивних вистав - мало, погоди вони не роблять.

1

- Грузинська школа чим би допомогла?
Всі відомі режисери-педагоги там позалишалися. Тому прагну використати це надбання, щоб українські діти вчились в Грузії і верталися додому. Там кіно- і театральна школа сильна. Грузинський економічний стан поки ще не дозволяє запустити блокбастери, але навчання — одне з найплодотворніших у світі. Якщо 20 студентів-особистостей щороку вертатимуться — це вже нове творче покоління, а не одна людина. Режисери, театрознавці, яких ми підготуємо, — це ж ціла армія, завдяки якій оживиться багата українська література, поезія, драматургія. В Московської школи теж зараз проблеми. Олега Єфремова у МХАТі вже нема. Ну, Юрій Любімов лишився, але він теж зараз без театру. Народ потребує обнови, в Росії теж плачуть, що нічого свіжого не робиться. Українських дітей там приваблюють гроші, там усе оплачуваніше.

- Через те, що кіно поставлене на конвеєр?
Володимир Путін у свій час удосталь профінансував розвиток російського кіно. Не сказав би я, що завдяки цьому виросли нові Тарковські, але принаймні пробують, нам теж треба. Часто чую, “щоб оживити українське кіно – треба дуже багато грошей”. Ну, скільки, мільярд? Якщо хтось їх дасть – хіба маємо кадри, які позавойовують Оскари? Це вимагає викованого покоління, яке б неначе з нічого робило щось. Просто гроші зараз нічого не змінять. Буває, творчим людям, які враз отримують гроші, дах їде. До гарного режисера треба вмілого менеджера, продюсерів, які б розуміли, куди і скільки грошей потрібно скерувати заради творчого успіху.

- Віяння сучасного мистецтва вам подобаються?
Чудово. Схвалюю будь-які прояви фантазії. Творець має втілювати омріяне. Не обов’язково бути Леонардо да Вінчі, ти можеш цвях забити, але так, що це здивує і запам’ятається. Меценат Віктор Пінчук дає можливості будити творчий простір.

Я завжди шукав різні шляхи вираження творчої фантазії. З 4 класу виховувався в Тбіліській спеціалізованій футбольній школі, грав воротарем. Режимна школа – як армія. Футбол для мене — теж театр, а поле та трибуни — велика вистава. Шкода, не мав стимулу лишитися у великому спорті, оскільки не потрапив ні в Динамо Київ, ні, хоча б, у Динамо Тбілісі.

Зараз футбол - це вже велика творчість. Іноді дивуюся — як із цього місця можна було зробити такий гол? Це вже балет, опера, поезія! Там не важливо просто бігати, треба мислити. Видатний футболіст минулого Михайло Месхі, в якого я виховувався, часто говорив нам, що ви можете бігати як коні, але якщо без результату, то залишитесь кіньми, а не футболістами. Хочу, щоб у творчості з’явилися такі постаті, як Месхі, Ахалкаци, Лобановський - які би своїм талантом підштовхнули всю сферу.
До прикладу, не так давно у Києві автомобіль був розкішшю. 20 років — і не можливо, об’їхати найдорожчі авто. То що, Київ не потребує творчого оновлення? Чи нового Довженка або Курбаса відреклись би?

Сьогоднішній економічний стан Грузії поки що не дає запустити блокбастери, але навчання — одне з найплодотворніших у світі

Я міркував над чимось таким, щоби свою творчість вклинити в футбол. Щоб він послугував супутником, який щось виводить у космос. Тобто футболом спробую привернути увагу серйозних людей до культури. Її показуватиму крізь призму спорту і навпаки.

Отак, намагаючись і пробуючи, я під Євро-2012 придумав зробити керамічні футбольні булави. Не як зброю, а булави духовної сили українського народу. Вже є 24. Виставки відбулись у Івано-Франківську та Львові, готуємо в Києві експозицію. Кожний свій витвір присвячую тим видатним людям, які щось значиме зробили і роблять для української та світової культури і спорту. Серед них футболна булава Ліні Костенко, Ринату Ахметову, Григорію Суркісу, Сергію Бубці, Мішелю Платіні, братам Кличкам. Хай ці булави спонукають дітей, які прийдуть із батьками на виставку, чогось досягати. Хочеш стати видатним - не обов’язково бути Ринатом Ахметовим, стань великою Альбіною Дерюгіною. Щоб бачили, що є різні цінності.

Скрутний час в українській культурі не через нестачу народних талантів - просто вони розкинуті по всьому світу

- Грузини завжди були раді українцям чи це віднедавна?
Завжди було так. Я в підлітковому віці аж дізнався, що Леся Українка — українка, а не грузинка. Грузини пам’ятають, що великий грузинський поет 17 столІття Давид Ґурамішмілі другу половину свого життя провів в Українї і знайшов спочинок в Миргороді. Це дружба історична. Грузини - на відміну від українців, євреїв, вірмен - не мають діаспори. Крім українського народу ми і друзів таких дуже не маємо. “Як ви там?”, - питаю родичів в Іспанії. “Та, добре”. “А куди молитися ходите?” “Та, ходимо в українську церкву”. Тому справи наших народів хочеться так вибудовувати, щоб і далі лишалося щось взаємне.

- Які українські театри вам подобаються?
Дуже люблю провінційні театри. Назву дві паралелі: криворізький театр із чудо-глядачем, а на заході — коломийський, де чудо-актори й енергетика. Надскладну п’єсу так подають, що не можеш передихнути. А в Кривому Розі я подивований: наскільки простий глядач, а як реагують на виставах! Кожен знає, за що плескає. В тому місті інтелігенція, інженерія.

Що значить оживити український театр? Треба таким чином подати глядачу епоху, щоб людині стало цікаво зазирнути у власну державну проблему, глибше. Якщо театр і культура не оживиться, то буде революція. Постійна революція. Футбол дає змогу виплеснути емоції, а коли народ не може виплеснути свою інтелектуальну та духовну пару — протестує. І протести закінчуються, буває, кров’ю.

- Політика — також театр? Не конче українська.
Вона цікава річ, якщо через творчість її передавати, а не якимись скандальними подіями.

- Теперішня влада ваші починання підтримує?
Коли не заважають – думаю, що розуміють. Це вже добре. Особисто владу не турбую. Просто намагаюсь через творчість працювати з уболівальниками. Футбол - свято спілкування з народом, обмін судженнями, думками. Ми створили фестиваль футболу “Великий м’яч”, щоб уболівальники різних країн ще до чемпіонату зустрічалися грати у футбол. Є свої правила. Я зробив удвічі більший м’яч - щоб не тільки змагались, а грали, сміялися. М’ячі нам роблять у Харкові. Все, що потрібно для фестивалю, замовляємо і виготовляємо в Україні. Це навколофутбольне спортивно-мистецьке дійство. Футбол масовий, ця маса – з людей, а не мавп. Їм потрібна культура. Спорт емоційний, і мета “Великого м’яча” – зробити футбольне життя культурним.

Вже провели фестиваль в Івано-Франківську та Львові. В Києві “Великий м’яч” відбувається під час Євро-2012 в рамках європейського містечка під аркою Дружби народів. Наш Фестиваль “Великий м’яч” представляє культурну спадщину України. Нас уже відвідав голова КМДА Олександр Попов разом із послом Німеччини, головою представництва ЄС в Україні та іншими впливовими діячами. Підписалися на наших м’ячах. До кінця Євро-2012 триватимуть і наші турніри – дитячий та дорослий.

Футболом спробую привернути увагу серйозних людей до культури

Хочу об’єднати світові футбольні фестивалі в асоціацію. Впродовж чотирьох років, які кожна країна отримує для підготовки змагань - як наступна Франція – в ній має щомісяця відбуватися якийсь культурний захід. Сам Мішель Платіні (Президент УЄФА - ред.) сказав, що треба рятувати футбол від надмірної комерціалізації: “Ще дитина не народилася, ми вже її продаємо, підраховуємо прибутки”. Закликає його оживити, зробити людяним.

Тож придумали ще “Футбольний килим миру”. Розміром з футбольне поле буде плетиво з 2 млн вузликів. Уявіть, скільки потрібно мотузки! Три сотні у Львові і Франківську вже зав’язали. За задумом, килим фрагментарно - смугами - в’язатимуть у різних країнах. Плануємо ввійти в Книгу рекордів Гіннеса – за футбольний килим миру, сплетений найбільшою кількістю людей та ще й у найбільшій кількості країн. А навколо цього “великого гамака”, як ми його називаємо, задуманий вишитий орнамент – по периметру всього поля. Різні народи можуть долучатися, вишивати своє. Якщо поле, на яке дивляться 100 тис глядачів, облямоване візерунком – він сприятиме, щоб не ставали звірськими емоції. Німці і французи вже зацікавилися. Федерація футболу Польщі закликає мене перемістити цей проект до Польщі, але я не згодився. Возити і в’язати все одно можна буде по різних футбольних подіях. Треба для початку по українських містах провезти, а далі, думаю, підхопить Франція для Євро-2016.

Я вигадав цей проект давно, а коли вже ми отримали право провести європейську першість – отримав поштовх до впровадження ідеї. Загалом наша мета – провокувати культуру, а завдання фестивалю – додавати цікавості футбольним подіям, де б вони не відбувалися. Після Євро ж футбол буде ще більше на слуху, ніж тепер.

1

- Суто за своїм фахом іще працювати збираєтесь?

Творчий голос постійно присутній в моєму серці. Останні чотири роки я досліджував українську історію початку XX сторіччя і зараз дописую п’єсу “Мовчання епохи”. В ній представлено різні покоління, які брали участь в українській визвольній боротьбі. Це Бандера, Петлюра та інші. Щоби пройнятися тим часом, я працював в державних архівах Івано-Франківська, Львова, Києва. Не стільки життя Степана Бандери там вивчав, а саму епоху - щоб мислити героями.

Як євреї свою державу створили? Все життя в собі носили втрачену державу. Тут же те саме покоління так само тримало в серці Україну і певність, що має постати держава. Більшовики не збиралися дарувати ці землі, тому за них боролись. Важливо було задати психологічного нагадування, що геополітично це – український край. Ми тепер – не судді. Можемо хіба що як творчі люди винести сторони їхнього життя для обговорення. В моїй п’єсі навіть мама Сталіна - Катерина (Кеке) з’явилась. Якщо моральні цінності Степана Бандери заклав його батько-священик Андрй Бандера, то хто ж батьки Сталіна? Це дві лінії, що зіштовхують епоху.

Люблю провінційні театри. Криворізький має чудо-глядача, коломийський – чудо-акторів

У задуманій п’єсі головна боротьба – між драматургом і режисером, який розкриває епоху. На їхньому тлі – сюжет, який і досі вдосконалюю, бо коли починав писати – не знав, як буде. З ранку до вечора в архівах пухли ноги – так я провів три роки в архівах.

Почитавши частини моїх п’єс, директор одного архіву мені такі книги подарував! Маю книжки про Варшавський процес, про “архів Сеника” (Вилучені в члена Проводу ОУН Омеляна Сеника празькою поліцією 1946 року таємні відомості - ред), про арешти, спричинені вбивством польського міністра Пєрацького. Бачився з людьми, які з Бандерою, з Шухевичем працювали.

Хотілося б, щоб після прочитання моєї п’єси, люди різних національностей обговорювали дуже суперечливі епохальні події XX сторіччя, а не судили. Тоді ми зможемо мирним шляхом дійти до сердець один одного.

Розмовляв Северин НАЛИВАЙКО
Світлини зі збірки Раґулі ВЛАСІДЗЕ.

Також варто прочитати:

Залишити коментар