Віталій Любота – людина, яка дає людям із тавром «інвалід» друге життя. Він робить це завдяки творчості. 15 років тому Віталій організував театр, де грають люди із психологічними та генетичними особливостями. Про те, як знайти правильний підхід до кожної людини, аби допомогти її таланту розкритися, Віталій Любота розповість 20 травня на конференції TEDxKyiv «Талант. Освіта.Розвиток»

___________________

- Яку роль, на вашу думку, освіта і талант відіграють у житті людини?
Справа у тому, що академічна освіта за великим рахунком попросту забиває талант. Я розглядаю дитину з самого початку як носія геніальності. З часом ми починаємо насаджувати дитині академічні знання, які досить часто бувають абсолютно відірвані від моменту спілкування з природою, з Всесвітом. Це вносить дисонанс між відчуттями дитини і тим, що їй дають ззовні вчителі. Бо, направду, є досить мало вчителів, а більшість - це викладачі, які викладають інформацію і не чекають якихось зворотніх звязків, якоїсь рефлексії від дитини.
В основному освітні програми чомусь направлені на запам’ятовування, але здатність дитини чи наших мізків небезмежна в цьому плані. Мені здається, що ми повинні розвивати здатність мислити у дитини. Адже це дозволяє потім шукати відповіді на ті питання, які постають. Головне - зорієнтувати людину у сучасному світі, у Всесвіті, у соціумі.
Один відомий литовський режисер, педагог сказав: «Я не навчаю своїх студентів, тому що вчити і творити може тільки Господь. Я пробуджую інтерес до знань». Власне наше завдання, напевно, пробуджувати інтерес до знань. І коли ми це зробили, тоді можемо давати ті шляхи, де його будуть отримувати. Потрібно дати знаряддя, а не продукт.

Академічна освіта за великим рахунком попросту забиває талант

- Яким чином можна провокувати подібні зміни у нашому суспільстві?
Сучасний світ йде вперед, з одного боку, а з іншого – повертається до знакових змістів, які існували з архаїки, до архетипів. І оцим поступальним рухом, де ми за одним знаком бачимо шалену кількість інформації, потрібно йти. З іншого боку, мені б не хотілося, щоб освіта обмежувалася вузьконаправленістю. Все ж широкий спектр знань дає можливість доторкатись до різних сфер і направляти себе. Як це відбувається в медицині. Майбутнім медикам дають спочатку загальну фізіологію, рефлексію, психологію, а потім, після чотирьох курсів, вони вже визначаються, яким напрямком будуть йти.
Інша проблема – як буде подаватися ця інофрмація. Тому що подання інформації таким академічним способом, як ц відбувається сьогодні, сприймається досить малим відсотком дітей. Які критерії ми даємо для визначення дитини-вундрекінда? Їх так не багато чомусь. Дитина-вундеркінд – це та,що рано почала читати і писати, запам’ятовує текст. Перепрошую, в чому талант? У тому що вона раніше на пару років почала це робити? Я гадаю, що нема у цьому великого здобутку. Це досягнення, можливо, батьків, які прагнуть реалізуватися тотально через дитину. І чи буде щасливою та дитина?
Коли я викладаю режисуру своїм студентам, то питаю, ким вони хочуть бути. І вони хочуть бути акторами, режисерами і подібне. Я тоді кажу: «Спитайте мене, ким я хочу бути. Я хочу бути щасливою людиною». Якими засобами будемо ми цього досягати – це інша справа. Ми мусимо говорити про виховання щасливої особистості, а не зобов’язаної.

Дитина-вундеркінд – це та,що рано почала читати і писати, запам’ятовує текст. Перепрошую, в чому талант?

- Чи були у вашому житті Вчителі, які допомогли вашому талантові розкритися?
Так. Мені просто поталанило в житті у тому, що не траплялися лихі люди. Хоча мені колеги і друзі часто кажуть: «Та, ти такий, що тобі всі хороші». У нас сидить як добре, так і зле начало, як від Бога, так і від лукавого. І від нас залежить, що буде превалювати. Мені здається, в такому ключі всім потрібно існувати.
У моєму житті були гарні вчителі: моя перша вчителька, пізніше – мій класний керівник. Зараз чомусь батьки шукають школу - престижну, з гарним фасадом. А мені здається, батьки повинні шукати вчителя, ту людину, яка пробудить жагу до знань у дитини, а не ту, яка відб’є все і вся. Хай Господь простить, що я так кажу, але, напевно, Він трошки злегковажив, надавши людині розум. Ми не сприймаємо себе цілісно. Від того й наше психічне і фізичне нездоров’я. Коли ми підходимо до формування щасливої особистості, то не можна казати, що це – тільки освітянські проблеми, оце – медичнs, оце – соціальні. Ми мусимо формувати особистість на якомусь фундаменті, важливому фундаменті.

Насправді в нас не вистачає вчителя, гарного вчителя

- А яких талантів не вистачає нашій країні зараз?
Насправді в нас не вистачає вчителя, гарного вчителя. Не вождя, який веде за ідею. Гарно Шевченко сказав: «Учітеся, брати, мої, думайте. Чужого научайтесь і свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог карає….свої діти в хату не пускають». Ми втрачаємо свою автентичність, свою віру, любов, речі, на яких мусимо базуватися. З іншого боку, забагато заздрості в нашої нації. Xому не стати кращим? А ми просто заздримо і руйнуємо, бо в інших щось краще. Требя тягнутися і себе вдосконалювати, шанувати традиції інших і свої.

- Чого ви чекаєте від свого виступу на TEDxKyiv?
Справа у тому, що я піднімаю проблему аутсайдерів суспільства, людей, які відмінні від загальноприйнятих норм, людей, які мають певну особливість. Один із сенаторів американських сказав приблизно таке: «Держава гідна тоді, коли гарно ставиться до тих, хто на зорі і тих, хто на заході, а особливо до тих, хто в тіні». А досить велика частина людей у нас залишається в тіні. Ставлення до цих людей повинно змінитися у кращий бік залежно від того, на що ти здатний, а не від того, в якому бутіку ти одягаєшся. Я шукаю форми, як реалізовувати цих людей. Я роблю це через творчість.

Фото - Оксана Крикун

Matthieu Barrère вже 853,879,847 секунд живе у Парижі зі своєю дівчиною, двома гітарами і неймовірною кількістю ручок. Зараз він у процесі створення контенту для свого проекту під назвою «Жахливі малюнки”. Хоча художнику ще далеко до Пікассо, але його картини надзвичайно смішні!

___________________

Майже місяць тому, 18 квітня, в одному із київських пабів відбулися зйомки кліпу гурту «Друга Ріка» на нову пісню «Пробач». Для зйомок “Друга Ріка” відшукали своїх двійників. «Ми знайшли всіх двійників. Вони справді дуже схожі! Особливо коли здалеку дивишся на сцену, то хлопці просто один в один», - відзначив Валерій Харчишин. Прем’єра кліпу відбулась 11 травня в ефірі програми “Гутен Морген”. Замість звичайного складу гурту, який ми звикли бачити, на програму з’явились самі двійники і розповіли про зйомки кліпу, свої враження та випуск нового альбому.

___________________

Фото - Ліза Сироїд

В рамках циклу «11 питань сучасного мистецтва», що проходить в Мистецькому Арсеналі напередодні відкриття наймасштабнішого мистецького проекту з часів незалежності України – ARSENALE 2012, Тамара Злобіна прочитала лекцію, присвячену політичному мистецтву, де, на прикладах практик політично-ангажованих мистецьких акцій, дала відповіді на наступні запитання: «що є політичне мистецтво», «навіщо воно потрібне сучасному суспільству, зокрема – українському», «що потрібно робити кожному, що б не стати бездумною машиною споживання готових відповідей ідеологічної влади».

___________________

Вимога до мовчання є регресивною…Якщо нас позбавляють цього права голосу – значить демократія не працює.

В 2009 році почала свою діяльність Комісія з питань суспільної моралі, що отримала величезні права забороняти щось, цензорувати…правозахисники та правозахисниці вважали, що цей закон може використовуватись для того, щоб боротись в тому числі з політичною опозицією, тому що під такий термін, як «загроза суспільній моралі» насправді могло потрапити все, що завгодно, заборонити можна було все.

Будь-якій ідеології не вигідно, щоб люди вчилися думати по-іншому і щоб політичне мистецтво їм в цьому допомагало.

Під такий термін, як «загроза суспільній моралі» насправді могло потрапити все, що завгодно, заборонити можна було все

Можна поставити питання, чи є акція pussyriotмистецтвом, адже вони все ж таки активістки, а не художниці і не позиціонуютьсвої акції як перформанси. Але, якщо вірити Артуру Жмієвському, який є куратором берлінського бієнале цього року, то мистецтво повинно покинути стіни галерей, воно повинно покинути твори мистецтва. Воно повинно почати жити своїм життям і існувати саме в публічній дискусії, мати певні соціальні наслідки, змінювати реальність навколо нас. Pussyriotце якраз вдалося.

Коли ми живемо в суспільстві, яке стає настільки консервативним і настільки нетерпимим до іншостей (як наше), існування політичних мистецьких проектів, що ставали б в опозицію цій панівній ідеології, робиться напрочуд важливим.

Мистецтво повинно покинути стіни галерей, воно повинно покинути твори мистецтва

Мистецтво стає політичним тоді, коли воно змушує нас думати.

Ми завжди бачимо світ через ідеологічні окуляри і мистецтво руйнує цю ідеологічну оптику, що стоїть між нами та реальністю. Але що буде, коли цей екран буде зруйновано? Чи мистецтво не створить для нас іншого ідеологічного екрану?

«Я то помовчу, але куди воно подінеться? В якій країні ми будемо жити завтра?» - це є прекрасна метафора того, чим є політичне мистецтво, яке відмовляється мовчати. Яке говорить про проблеми, які існують, змушує нас реально їх бачити і реагувати на них.

Громадянство – це не лише виконання законів, але це й безпосередня участь в їх створенні. Створення нових етичних принципів, нової моралі, а не тієї традиційної, консервативної, яку нам хочуть нав’язати, апелюючи до того, що ніколи насправді не існувало.

Нам не варто уявляти мистецтво як щось дуже гомогенне. Навпаки, краще вдатися до ідеї множинності

Оскільки ми живемо в світі, що вибудований за ієрархічним принципом, ми маємо,по-перше, усвідомлювати, яку позицію в ієрархії ми займаємо, а по-друге, намагатися відмовитись від тих привілеїв, що вона нам надає. Чоловіки повинні зрозуміти, як саме їм надає привілеї патріархальне суспільство і почати зміни зі своєї власної сім’ї.

Нам не варто уявляти мистецтво як щось дуже гомогенне. Навпаки, краще вдатися до ідеї множинності. Є така річ, як естетика, створення нових візуальних форм – це також важливий і цінний для суспільства напрямок. Є дизайн – створення красивих і функціональних речей. Коли ми говоримо про мистецтво – ми всі ці різні практики скидаємо в одну купу і потім вже починаємо говорити про те, чи мистецтво має бути тільки політичним, чи мистецтво має бути тільки красивим. В нас може бути водночас якась сфера діяльності, яка створює красиві речі і може бути сфера політичного діалогу, що застосовує візуальну мову.

Надія Ковальчук
Фото: www.artukraine.com.ua

Артемий Сурин - создатель и владелец бренда ONE ☆ LIFE, известный юрист, лучший бизнес-лектор Украины 2007 года. Во время бизнес-завтрака он рассказал о вызове нового времени – жизнь для бизнеса или бизнес для жизни?

___________________

С бизнессом я завязал три года назад. И сделал это сознательно.

То ощущение, когда ты делаешь что-то сам, сам чего-то достигаешь — незаменимо.

Первые сознательные вещи, которые начали как-то на меня влиять, появились в школе. Я диссонировал со школьной системой и у меня постоянно возникали там конфликты, которые мне казались глобальными, но на самом деле закаляли меня.

Спорт заложил во мне некие постулаты, которые потом очень помогли. Первое — это брать игру на себя. Второе - играть в команде — не менее важно. Это две доли одного целого.

Мне всегда импонировали люди, которые не боялись выглядеть глупо. Не стесняйтесь, не бойтесь!

Я работал на стройке, это очень класно. Во-первых, ты изучаешь все матюки, которые вообще известны. Причем творчество матюкальщиков-строителей настолько креативно, что может поспорить с современным искусством. Во-вторых, физический труд — это полезно на стадии формирования твоего собственного фундамента.

Надо иногда задумываться, каким делом ты занимаешся. И если оно даже приносит успех в какой-то отрасли, например финансовой, подумай, не замыкает ли оно тебя? Ведь жизнь не состоит только из банковского счета.

Прислушивайтесь к тому, где вам хорошо. Это очень важно. Жизнь одна, пока вы будете в крысиных бегах, она может закончиться.

Если ты действительно чего-то хочешь, то делай это. Это твоя жизнь, не позволяй никому ею управлять.

У нас наравне с бизнесменами в рейтинге самых богатых людей идут чиновники. По-моему, это не правильно.

Цените то чувство, когда вы горите, чувство куража и одержимости. Тогда делаются реально крутые вещи.

Если вы чувствуете, что упираетесь головой во что-то, задумайтесь о том, где вы сможете развиваться дальше.

В 21 год, мне кажется, довольно тяжело понять , что станет делом твоей жизни или делом, в котором ты реализуешся. И не стоит по этому поводу париться.

Фото - Тарас Безпалий
Спільно з Comman Business School та Наш Киев

Алексей Греков решил бороться против оттечественной традиционной системы образования. Сначала он создал собственную школу для своей дочери, но потом понял, что эта школа может стать инструментом для образования общества. У Алексея есть несколько идей, которые могут подорвать современную систему образования. Именно об этом он расскажет на конференции TEDxKyiv 20 мая.

___________________

- Какой идеей вы хотите поделится на конференции TEDxKyiv?
Основная идея состоит в том, что образование в нашей старне не устраивает никого. Для того, что бы создать новое образование, какое бы то ни было, необходимо, что бы его вхождение в существующую систему для всех было легким. Сейчас эта система - закрыта. Если ты хочешь что-то в ней поменять, привнести что-то доброе и светлое, то тебе надо сначала получить соответствующее образование, написать учебники, получить грифы. Пройдя этот путь, ты понимаешь, какая это мерзкая система. Второй раз возвращаться туда не хочется.
Надо вхождение для любого человека в эту систему сделать легким и приятным. Не достаточно просто сказать, что мы хотим что-то новое. Нужно создать то, что программисты называют IPO.

Образование в нашей старне не устраивает никого

- Как вы сами пришли к этой идее?
Когда мы начинали создавать свою школу, то были совсем к этому не готовы. Мы были родителями, и когда наша дочка начала подрастать , то мы сделали школу фактически для нее. Постепенно, в процессе, наши позиции менялись. Сначала это была школа семейного типа, школа для дочки, но потом мы начали понимать, что это может быть инструментом для образования общества. Но, во-первых, надо понимать, какое нам общество нужно. А, во-вторых, - как обучать детей, чтобы закончив ее, они сами начали уже что-то менять. Необходимо сложить другие отношения.
Но эта идея трансформировалась еще дальше: для таких детей, для таких отношений, нужны другие люди, другие учителя. Это не должны быть люди, которые закончили педвуз, это должны быть люди, которые хотят дать что-то детям. Такие люди должны приходить в образование и делать это легко и свободно. То есть то, как оно будет реализовано внутри - это уже второй вопрос. Главное, как привлечь таких людей в образование. Ведь эту громаду можно сдвинуть, но должна быть правильно поставлена задача.

Нужно развивать все то, что сопровождает талант

- Насколько наше общество готово к подобным изменениям?
На словах - очень готово. Но вы же понимаете, что от слов к делу - большая дистанция. С моей точки зрения, очень важно обеспечить этот простой путь. Ведь ты можешь сделать все. Это наша задача дать тебе эту возможность. И вот в этом состоит некое облегчение для любого человека, который хочет поделиться своими навыками или попробовать себя в роли преподавателя

- Насколько важны для человека талант и образование?
У меня есть свое представление на эту тему. Она расходится со многими. Я считаю, что есть призвание. Человек может что-то одно делать лучше, чем остальные. Что надо делать? Нужно развивать все то, что этот талант сопровождает. Дать ему возможность самому развиваться, а не тянуть его клещами. Я против школ для одаренных детей. У меня есть стандартный пример. Когда Кличко приходит на тренировку, то это не значит, что он два часа колотит боксерскую грушу, хотя у него хорошо развиты руки, хорошо поставлен удар. Он наоборот прыгает со скакалочкой, например. То есть работает над тем, что у него плохо получается. Тогда в целом он становится сильнее. Для того, чтобы талант поднялся выше, нужно насыпать под ним большое основание. Если сосредоточится на том, что хуже удается, то оно все будет постепенно расти.

- Каких талантов не хватает нашей стране?
Прежде всего, не хватает людей, которые способны организовывать других людей в высокопродуктивные команды. Есть английское слово enterpreneurship, что значит - предпринимательство. Был и советский вариант этого слова – ентерпренер. Сейчас оно превратилось в какое-то безликое - продюсер. А это должен быть человек, например, в труппе актеров, который такой же актер как все, но он организовывает весь процесс. Без него ничего не будет. Именно такой тип предпринимателя нам нужен.
Во многих странах есть 5-10% тех, кто способен создавать вот такие команды. У нас таких людей нет. Специалисты, которые выращиваются нашей системой, оказываются не востребованы. Пока у нас здесь не будет таких людей – трудно рассчитывать на какой-либо результат.
Это тоже своего рода предпринимательский талант, который надо развивать. Предприниматель - это тот человек, который должен знать все и с каждым человеком разговаривать на его языке.

Система образования – это не тот монстр, с которым нельзя бороться

- В вашей жизни был какой-то Учитель, который помог вам разить свои таланты, найти себя?
Стоит отметить, что я, прежде всего, не учитель. В системе образования я человек из вне. Все те , кто создавал нашу школу, пришли с не образовательной области. Когда школе было 10 лет и наши дети ее заканчивали, то мы не знали, что делать дальше. Именно тогда появился человек, который прошел с нами полуторасуточный тренинг в режиме нон-стоп. Тогда мы впервые узнали, что занимаемся не просто школой, а бизнесом.
Этот человек не пытался нас за собой вести, но он создал нам особую атмосферу. Нам казалось, что мы сами себя, как Мюнхгаузен, вытащили из болота за волосы. Мы по-другому стали смотреть на то, что мы делаем, на то, куда мы идем.
Так вот, есть очень харизматические люди, которые выполняют такую незаметную работу. Они тоже своего рода предприниматели, которые ждут, когда прорастет что-то. Вот это я считаю идеал.

- Чего ожидаете от своего выступления на TEDxKyiv?
Прежде всего, я хочу донести то, что система образования – это не тот монстр, с которым нельзя бороться. Это тоже, что было с Советским Союзом, который казался незыблемым и вдруг, в единый миг, развалился. Есть люди, которые боятся, что вот это – неизменно, что помощи искать неоткуда. Но помощь есть – от наших детей. От тех детей, которым традиционные школы не подходят. Скоро таких детей, будет больше 50%. Поэтому показать возможность самому принять участие в создании нового процесса образования, который был бы полезным обществу – это моя главная задача.

Сьогодні ми святкуємо річницю перемоги. Про ті часи нагадують нам спогади ще живих ветеранів. Interviewer пропонує вашій увазі підбірку фронтових листів та документів з особистого архіву сім’ї Малицьких.

___________________

Лист Стасишина Івана, датований 12/3 1945 р. Пропав безвісти під час штурму Берліна.

“Слава Ісусу Христу! Маю надію що ме відповісь Слава на Віки. Дорога моя родино як вам тепер господариться. Хоть з вами буде веснувати сумна весна проте, вам в дома а ту коло мене доми хрущі та то трудно витримате, ратуйтеся як можете..”

“…руки трайсутьсі стого гуку. ту є що їсти що загадаю і но незнаю як буде далі як звикле на фронті. Дорога Параню жебе ми то горе пережили…”

Військовий квиток Малицького Олексія

Володько Степан Трохимович, Польська Армія Крайова 1939р. (другий ряд з низу крайній з ліва). Загинув в перші місяці війни при форсуванні річки.

Червоноармійська книжка Стасишина Василя

Продовжуючи тему вечірніх прогулянок, Interviewer пропонує підбірку фото весняного Кам’янця-Подільського. Не лінуйтеся і прогуляйтесь вечірнім містом - це надихає.

___________________

Фото Мария Анисимова

Наталя Іваничук – перекладач з норвезької, шведської, німецької мов, член Національно спілки письменників України, викладач Львівського національного університету ім.Івана Франка, засновниця Центру країн північної Європи (Nordic Center) при цьому ж університеті, корінна львів’янка та надзвичайно цікава співрозмовниця.
Авторка перекладів більше двох десятків скандинавських романів. Саме її очима український читач познайомився з бестселерами Юстейна Ґордера. В інтерв’ю розповідає про особливості «перекладацької кухні» та нетипового норвезького автора.

___________________

- Ви німецький філолог, але перекладаєте з норвезької і шведської. Як так сталося? Чим вас захопили саме скандинавські мови?
Сталося випадково… На другому курсі до рук потрапив самовчитель норвезької, і я самотужки вивчила цю мову, потім додалася шведська і данська. Ще раніше, в старших класах школи, я зачитувалася Гамсуном і Весосом. Все докупи посприяло такому вибору. Перекладаю і з німецької, але найбільше люблю скандинавські мови і Скандинавію загалом. Найперше захопила Скандинавія, а вже потім мови.

- Що потрібно філологу, щоб стати перекладачем? І чи обов’язково бути філологом?
Щоб стати перекладачем, філологові потрібне знання мов, але насамперед рідної. Вважати, ніби рідну знаєш «по замовчанню» - великий самообман. Її треба вчити постійно, усе життя. Ще перекладач повинен мати дуже широкий діапазон знань, бо різні реалії трапляються у різних книжках. Якось довелося навіть розбиратися в азах квантової фізики.
Як на мене, філологом бути не конче. Але дедалі більше зустрічаю перекладачів і письменників, які, маючи зовсім не філологічний фах, вирішили одержати другу освіту, філологічну.

-Чи доводилося перекладати нецікаві вам тексти?
Траплялося, але, на щастя, дуже рідко. Здебільшого це були нехудожні тексти. Досі мені щастило, я переважно мала право вибору книжки для перекладу, а якщо вибирала сама, то вона не могла бути нецікавою. Перекладати нецікавий текст – справжня мука.

Норвезька література, та й скандинавська загалом, відрізняється від решти світової літератури: духом, світоглядом і світосприяняттям авторів

- Чим, на вашу думку, спричинена цікавість видавців останніми роками саме до норвезької літератури?
Норвезька література, та й скандинавська загалом, відрізняється від решти світової літератури: духом, світоглядом і світосприяняттям авторів, навіть манерою письма, а це – цікаво. Крім того, останніми роками спостерігається справжній бум у літературному світі Норвегії, масово з’являються нові імена, серед них трапляються дуже навіть цікаві. Одне «але»: там прослідковується тенденція до писання «грубих» книжок – повертаються родинні саги. Читати цікаво, перекладати цікаво, а от видавати видавцям не дуже цікаво – через великі обсяги, які означають надзвичайно високу ціну.

- Чим Юстейн Ґордер, п’ять романів якого ви переклали українською, виділяється серед інших норвезьких письменників? З ким би ви його порівняли з українських авторів?
Він виділився з-поміж інших «Світом Софії». Так до нього в Норвегії ніхто не писав: незвична композиція – переплітання кількох ліній оповіді, накладання різних епох; освоєння нового різновиду епістолярного жанру – роман в е-мейлах. Але зараз Ґордером цікавляться менше, він дедалі рідше видає нові твори, а в тих нових надто багато самоповторювання. У сучасному письменницькому середовищі вже з’явилися набагато цікавіші творчі особистості.
Візуально, рухами, манерою спілкуватися найбільше нагадує мені Віктора Неборака. А ось знайти схожого українського письменника за манерою писання мені важко. Не тому, що Ґордер такий винятковий, просто йому поталанило зайняти свою, окремішню, нішу в літературі.

Перекладач творить разом з автором свій твір рідною мовою

- Чи справді перекладача можна вважати співавтором твору, який він перекладає?
Беззаперечно. Переклад художнього твору не є пасивним «переписуванням» авторського тексту рідною мовою, інакше буквалізм зруйнував би увесь чар поринання у життя героїв книжки. Переклад має бути адекватним, але не буквальним. Перекладач творить разом з автором свій твір рідною мовою.

- Якщо перекладач поєднує 2 ролі: читача та автора (співавтора), то як вони поєднуються?

Важко поєднуються. Я настільки поринаю у текст, що вже важко повертаюся до усвідомлення, що це не моє писання. Я вживаюся у текст. І щойно починаю перекладати, перестаю бути читачем. Читачем я є на першому етапі, коли треба визначитися з вибором твору для перекладу. Та й то, перекладач, який постійно «сидить» у мені, заважає бути просто читачем. Читаючи, я мимоволі перекладаю або уявляю, як книжка сприйматиметься у перекладі.

Кращого «любовного роману» за «Помаранчеву дівчинку» я, мабуть, і не читала

- Як відбувається ваше первинне знайомство з текстом як перекладача? Чи ви спочатку його читаєте просто як поціновувач норвезької літератури, а лише за другим разом перекладаєте?
Трапляється по-різному. Якщо я сама обираю твір, то, звичайно, спершу читаю. Якщо знаю ціну авторові, книжку якого мені замовило видавництво, то люблю перекладати «з листа», попередньо не знаючи, як розгортатимуться події. Це страшенно цікаво. Знаю багатьох перекладачів, які завжди спершу читають і навіть не один раз, а вже потім беруться до перекладу. «Світ Софії» і «Vita brevis» я читала, а ось «Помаранчеву дівчинку» і «Замок в Піренеях» відразу перекладала й в процесі роботи пізнавала твір, довідувалася, що ж буде далі.

- Яким ви уявляли автора текстів до знайомства з Ю. Ґордером? І яким вам видався письменник?
Я його уявляла собі більше «скандинавом», тобто стриманим, виваженим, скупим на слова в розмові й скупим на вияв емоцій у спілкуванні. А виявився він надзвичайно експресивним, запальним і… навіть крикливим. Простим у стосунках з сторонніми людьми, щирим і відкритим. До знайомства він завжди уявлявся мені батьком дітей-підлітків, який пише для своїх дітей, а там вже хай і інші діти читають. Чомусь здавалося, що такий татусь-оповідач не може страждати на «зірковість». Однак ця хвороба його не оминула, хоч і в цілком іншому вираженні – у деякій поблажливості до вдячних і захоплених читачів, мовляв, я і сам знаю, що геніальний, але ви хваліть мене, хваліть, я вже звик. Та відразу мушу зауважити, я не критикую і не осуджую, така поведінка цілком природна, людині властиво пишатися своїми досягненнями, а як пишатися без хвальби?

Познайомилися з Ю. Ґордером пізно, перекладаючи вже аж «Замок в Піренеях», п’яту за лічбою книжку

- На вашу думку, як перекладача, до якого читача апелює автор романів “Світ Софії”, “Помаранчева дівчинка”, “Vita brevis”, “Замок в Піренеях”, «У дзеркалі, у загадці» ?
До всіх людей, яких турбують ті самі проблеми, що й автора. З творів Ґордера дуже добре видно, а особливо дуже добре відчувається, що він справді переймається проблемами, котрі приписує своїм героям. Це проблеми, рефлексії, думки самого автора, живої, реальної людини, яка водила пером (чи цокотіла на клавіатурі).
А ще кращого «любовного роману» за «Помаранчеву дівчинку» я, мабуть, і не читала.
Чомусь мені видається (хоча навряд чи так само вважав Ґордер), що серед його читачів переважає жіноцтво.

- До якого читача апелюєте ви як перекладач?
Якщо мова про Ґордера, то насамперед до молоді. За читанням «своїх» ґордерівських книжок я бачу дівчаток-підлітків, дівчаток-жінок, але також дівчаток-бабусь. Чоловіків там мало. Хоча писав чоловік!

- Чи ви консультувалися з Юстейном Ґордером під час перекладу його творів?
Я познайомилися з Ю. Ґордером пізно, перекладаючи вже аж «Замок в Піренеях», п’яту за лічбою книжку. Часто запитувала в нього поради чи допомоги. Допомагав він завжди охоче й дуже розлого. З тих пояснень, більше схожих на ескізи, чи маленькі художні образки, можна було б укласти окрему книжечку!

- Який з цих романів було найважче перекладати? У чому була складність?
Найскладніше далася книжка «Vita brevis». Дуже багато невідомих або маловідомих мені реалій, які треба було шукати й обов’язково знаходити, щоб не допустити ляпів, а інтернету ще не було (у мене принаймні).

Спілкувалася Вікторія Рудич

Стиль дизайнера бренду «Vozianov» Федора Возіанова модні критики називають «естетичним авангардом». Експерименти, лаконічність, артовість – риси, що визначають творчість майстра. У березні 2010 року італійський «Vogue» назвав Возіанова одним із восьми найперспективніших дизайнерів світу. В інтерв’ю дизайнер прогнозує наступний модний сезон, малює модну карту України та розповідає про важливість стану завжди бути собою.

___________________

-Якою ви бачите найближчу модну осінь та зиму?
Моя колекція «Ready for Fall», представлена на останніх Тижнях моди у Києві та Львові, - це колекція про осінь, зроблена у відповідних осінніх кольорах, створена мовою осені. Ця осінь скаже затягувати ремені, вона буде більш приталеною, ближчою до тіла, із акцентом на жіночність. Вона стримано багатобарвна, рвучка і трохи сувора. Це не колекція об’ємів, а колекція силуетів та кольорів. Це колекція для романтиків, які готові захистити і відстояти власні цінності. Із матеріалів домінує вовна та шовк. Кольорова палітра – стримані барви із вкрапленнями яскравих кольорів: від оливково-зеленого до червоного, від шафрану до карміну. Немає збірного образу, але збережений спільний романтичний настрій.

-Як у контексті футбольного чемпіонату Євро 2012 вигідно позиціонувати українську моду?
У моїй колекції нема жодного натяку на футбольну тематику. Позиціонувати, звичайно, можна, але це інші заходи, інші колекції мали б бути. Футбольні вболівальники і люди, які цікавляться модою, - це зовсім інші аудиторії. Тобто я б не пов’язував ці події.

-Карл Лагерфельд після візиту до Москви назвав тамтешніх чоловіків «найжахливішими у світі», а жінок – «найкрасивішими». Наскільки, по-вашому, подібна ситуація актуальна для України?
Думаю, деякою мірою це також стосується і України. Тут великий простір для того, щоб прогресувати, шукати нові імена, зокрема чоловічих дизайнерів. І потрібно більше чоловіків, які будуть зацікавлені у цьому.

-Хто зараз презентує стиль у суспільстві?
Стиль презентують усі, а як вони це роблять – це вже інше питання. На якісному рівні це вдається декому із українських дизайнерів та декому із відомих світських персон.

Мода в Україні не індустрія, що, з одного боку, добре

- Італійський «Vogue» два роки тому зарахував Вас до вісімки найперспективніших дизайнерів світу. Ви відчуєте відповідальність за похвалу?
Так, звичайно. Це велика похвала, але водночас і відповідальність. У нас є простір, щоб прогресувати і виходити на міжнародні ринки.

- А які проблеми?
Ми між двома полюсами перебуваємо. Мода в Україні не індустрія, що, з одного боку, добре, бо кожен дизайнер може розвиватися по-своєму, тому що індустрія нерідко породжує подібність та повторюваність. А з іншого боку, індустрія дає змогу заробляти гроші і робити якісніші колекції.

- Хто повинен допомогти зробити моду індустрією? Хто несе відповідальність за процес?
Було б непогано, якби держава допомагала дизайнерам, але мені здається, що часто, коли держава втручається, виходить тільки гірше, і дизайнери втрачають від цього. Наші дизайнери можуть самостійно відстояти власні позиції і робити вагомі речі і без допомоги держави.

Із 12-13 років почав цікавитися стилем та дизайном

- Як, по-вашому, відбуватиметься еволюція українських політиків у манері одягатися? Умовним символом початку Незалежності був малиновий піджак, згодом політики одягнули Brioni. Як змусити їх одягнути українське?
Думаю, настане момент, коли політики підтримають національного виробника. Для цього потрібний час і, звичайно, певний прогрес у розумінні стилю, якості та патріотизму. Мода стоїть на шляху європеїзації, це процес, тісно пов’язаний із політикою та економікою. Усе залежить від часу і загального суспільного поступу.

- Вічне модне питання: чому чоловік шиє одяг для жінки? Це бажання бачити її красивішою?
По-перше, це потреба самореалізації через творчість. По-друге, чоловікам трохи легше у цьому плані, бо коли жінка творить для жінки, то робить це, насамперед, для себе, занурюючись у процес і інколи втрачаючи об’єктивність. А чоловік може глянути на процес ширшим, відстороненим поглядом. Я закінчив лінгвістичний університет, але мода у моєму житті була пріоритетом. Із 12-13 років почав цікавитися стилем та дизайном, згодом у певний момент зрозумів, що мода повинна бути справою життя і пішов у моду.

Інколи варто утриматися від надмірної яскравості, бути стриманішою, зробити ставку на мінімалізм

- Є особлива філософія та настрої українського одягу?
Порівняно із Європою Україна перебуває трохи осторонь, що дає можливість дивитися на події, що відбуваються, зі свого кута зору та осмислювати все із власних позицій. Зокрема, це стосується світу моди. У цьому сенсі важливо мати власну незалежну позицію і реалізовувати амбіції, використовуючи великий дизайнерський потенціал, яким володіємо. Існує й специфічна кольорова символіка країни: центру і сходу притаманні більш осінні, приглушені тони, ближче до Криму вони яскравішають, насичуються сонцем. Загальний модний настрій трохи меланхолічний.

- Яким ви бачите стиль українських модників? Чим вони грішать у манері вдягатися?
З одного боку, жінки завжди дуже уважні до того, як вони одягнені. А з іншого, можливо, не в багатьох є можливість одягатися так, як вони хочуть. Адже це питання коштів, клопотів та затрат часу. Українським жінкам із цим не завжди легко. Я б порадив завжди бути собою – це головне. Інколи варто утриматися від надмірної яскравості, бути стриманішою, зробити ставку на мінімалізм. Від цього жінка лише виграє.

Спілкувалася Ярослава Тимощук