Дживан Гаспарян (народ. 12 жовтня 1928 р.) - всесвітньовідомий музикант та композитор, визнаний маестро вірменського національного духового інструменту дудук. Професор Єреванської державної консерваторії імені Комітаса, переможець багатьох музичних конкурсів, чотирьохкратний власник Золотої медалі ЮНЕСКО. Завдяки концертам по всьому світу познайомив людей із вірменським фольклором та музикою дудука.
___________________
Перше знайомство з дудуком відбулось ще коли був маленьким - у 8 років. Показували вірменський фільм, у якому грали музиканти. Так я вперше почув дудук і мені дуже сподобалось. На той час я залишився без батьків: моя мати померла, батько був на фронті. Я був як звичайний пацан - тинявся вулицями, а тут дістав дудук і почав грати, грати, грати…Часто грав на вулицях – а як іще може жити дитина без батьків?
Грати механічно – це не грати. Коли граєш на музичному інструменті, треба знати для чого і що граєш. Таким способом я розмовляю з людьми.
Володіти методикою і технікою недостатньо. Мистецтво повинно розмовляти – зі стіною, зі стелею, з людиною, з рікою. Тоді це буде мистецтво.
Вік – це не недолік, вік – це мудрість, розум. Якщо зі здоров’ям все в порядку, то вік ні до чого.
1947 рік, мій перший концерт в Москві. Вірмени, росіяни, естонці, грузини і українці виступали перед Політбюро. Добре пам’ятаю Сталіна - з келихом червоного вина, з мундштуком. Я зіграв «Ашхарумс ах чим кашил» Саята Нова. Мене добре прийняли. Після концерту не він особисто, але від його імені подарували годинник «Побєда». Пізніше хлопці умовили годинник продати. На виручені гроші купили пиво.
Я першим у свій час почав грати сольні концерти як дудукіст - до мене ніхто не робив цього. Я мав численні гастролі, але ніколи не втрачав потяг до гри на дудуці. Я оригінальний, бо граю так, щоб це сподобалось не тільки вірменам, щоб це грали на похоронах чи у ресторанах. Я створив це все; той рівень, який у мене є сьогодні – моя заслуга, тому і нема таких, як я. Я знаю, що я добре граю і хай це не буде сприйнято як нескромність з мого боку. І якщо б я знав, що є кращі за мене – я б перестав грати.
Завжди шукаю те, чого я ще не робив.
Я самоучка. Але я завжди з задоволенням слухав майстрів гри і, звичайно, вчився чогось у них. По чотири години на день слухав співи хорової групи, чотири години репетирував. Займався вісім годин на день. Їздили по всьому світу, давали концерти. Ось так і удосконалювався.
Я люблю слухати хорошу музику. Мені не важливо - рок, джаз, классика: я люблю якісну музику. Я і класику дуже люблю, і рок люблю, і джаз люблю. Музику створив Бог, він дає нам талант, а ми за допомогою музики його виражаємо.
Треба допомагати талановитим людям. Талант – це найголовніше, без таланту не може нічого бути. Але мати лише талант - замало, потрібно багато працювати.
Коли людина буде знати, що таке хороше і погане, тоді вона може стати великим музикантом. Я хочу просто забирати талановитих дітей з вулиці і виховувати їх музикою.
Я сам виріс у дитбудинку, тому знаю, що таке бути сиротою. Артист повинен знати, що таке погане життя і хороше життя.
Я вірменин, граю на вірменському інструменті - обов’язково виходить національне, навіть всупереч моїй волі. Якби я на балалайці грав, все одно вийшла б вірменська музика. Ну і добре! Світ приймає, народ приймає, великі музиканти приймають - значить, добре.
Якось на гастролях одна дівчина запитала мене, як слід розуміти той факт, що вірмени вимагають визнання Геноциду вірмен, а я виступаю в Стамбулі. Я відповів, що в Туреччині не лише турки живуть. У Туреччині величезна кількість вірмен, яких позбавили рідної мови. Багато болгар, греків, албанців. Я не зі зброєю приїхав сюди, я приїхав представити свою культуру, культуру своєї країни, щоб Ви знали, хто такі вірмени. Потім я запитав у цієї дівчини: «Ви мусульманка?» «Так.» «А я християнин. Як Ви думаєте, Бог один?» «Так.» «Тоді хто ж інші?». Вона сказала, що не може відповісти на це питання. Тоді я відповів, що інші - це мафіозі, які заради своєї вигоди руйнують дружбу, любов і мир. У нас один Бог, всі ми брати і сестри, і повинні жити мирно. Тоді вона заплакала, сказала, що ніколи ні з ким не мала такої розмови, вибачилася за питання.
Я прожив дуже важкі, сумні часи, але було і багато хороших моментів в моєму житті, тому я вважаю себе щасливим.
Щастя - це коли тобі добре. Коли дивишся назад, і розумієш, що ти залишив щось світу. Від світу нічого не забереш з собою, а ось залишити - можеш.
Підготувала Ірина Скіп
{ 1 коментар… читати далі, або прокоментувати }
“музичних конкурсі,” ------> “музичних конкурсіВ”