Катерина Білокур (25 листопада (7 грудня) 1900, Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія — 10 червня 1961, Богданівка, Яготинський район Київська область) – майстер українського народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва». Нагороджена орденом «Знак Пошани», одержала звання заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України. Магії її перу дивувася сам Пабло Пікассо, який говорив: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
___________________
А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові.
Було мені років 14, я щось таке малювала і при тім стратила чимало паперу, і коли батько побачив моє «творєніє», то одпороли мене, як Сидорову козу, як ото кажуть, і приказали, щоб я більше не малювала. І я не малювала, хіба коли крадькома.
На двох букварях моя початкова, середня і вища освіта і закінчилась.
А про справжнє малярство я в своїй сім’ї не чула і не знала, що воно і на світі є.
В будні мені малювати заборонялось, а лише в неділю, після обіду, як уже все впорано.
В мене не було ні паперу, ні олівця. Так я додумалась: украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину.
Кажу своїм рідним, батьку та матері, що я буду вчитись малювати. А батько подивилися на мене такими очима, наче я сказала їм, що думаю залізти на Місяць або на Марса.
Мати було аж плачуть: «Ото, - кажуть, - наказав нас Господь такою дочкою! У людей дочкив таких літах уже заміж повиходили, їх матері зятів мають, а наша чортів малює!»
Ви запитуєте, чи одержую я які поради від кого-небіть в своїй художній роботі? Ой дорогії товарищі, не одержувала я ніколи ні від кого ніякої ні ради, ні поради тоді, як починала цю велику святую, дорогую працю. Якесь таке в нас глухе місце, що тут поблизьку нема ні художників, а ніяких знавців в малярному мистецтві.
Я тягла свій віз пізнання основ мистецтва самотужки.
Ніщо не мене не вдіяло такого враження, як «Кобзар».
Був понеділок і був день. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була – скільки хотіла, скільки й плакала. Так як живому Шевченку розказувала, що як я хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа.
Коли я тому, з ким була думка одружитись сказала, що я, мов, хоч і піду за тебе заміж, а учитись малювати буду, раз уже так вийшло, що у школі не училась, то буду учитись самоукою, а він почав мене висміювати і доказувати, що, мов, це неможливо, а я вперлась та і кажу, що буду учитись і художником хоч на старість літ буду, буду – і все! Ну зчепились – чуть не бились, але полаялись та й навіки розійшлись. І тепер жалько: хоч би було мурла чортового хоч раз кулаком по спині жухнуть!
1940 року волею судьби Полтавський обласний будинок народної творчості взнав за мою роботу: взяли в Полтаву мої картини, позвали й мене туда. Вони мені сказали, що коли закінчиться виставка в Полтаві і в Києві, то дадуть мені звання народного художника.
Я не учена людина, думаю-думаю і ніяк не можу додуматись, що І.Є. Рєпін, людина такого високого розуму і таланту, - і навіщо він намалював ту страшну кровожадну тварюку? (ред. – про картину «Іван Грозний і його син Іван 16 листопада 1581 року»)
І що б я не робила, куди б не йшла, а думи про малювання завжди, як вірний друг, зі мною.
Я була в ботанічному саду. Ой, які там є чудові квіти! А бегонії та їх листя як змалювати, то і квітів не треба. Орхідеї, про які я тільки в книгах читала, в той час, коли я там була, то ще одна квіта орхідеї і розцвіла.
Іще в мене є сила творити красу, а я мушу прати ганчірки, носити попіл, по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф.
Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильної духом не спіймає ніхто, вона зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицеєю і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівняного мистецтва.
Ой як радісно, як є можливість кожного дня працювати: не відчувається ні старість, ні самотність, бо з-під вашого пензля кожного дня на полотні виростає щось нове, прекрасне і чудове.
Я дуже постаріла, як манія. Ну та нічого. О, я пишу про це… Та ви ж бачили мій автопортрет.
І тепер я не малюю уже два роки, бо дуже хвора моя мати.
Я уже переплакала, перехворіла і прийшла до такого висновку, що жилізо яке міцне, а як іржа нападе, то і переїсть.
З автобіографії Катерини Білокур.
